Параджанов народився в Грузії, покинутий, принижений і забутий, поїхав помирати до Вірменії, але його творча геніальність визріла і реалізувалася саме в Україні. Після того, як його було засуджено за якимись абсурдними звинуваченнями, Радянська влада впродовж 15 років не пускала його жити й працювати в Київ, а повернутися в Україну – було його мрією. Після фільму «Тіні забутих предків» Параджанова визнав весь цивілізований світ.

Україну геніальний режисер залишив ображений, саме тому впродовж усіх цих років дирекція музею відмовлялася приїжджати в Україну з виставкою, хоча тут живуть син і дружина режисера.

В одному з документальних фільмів є кадри інтерв’ю з режисером, де він каже: «Я помщуся Україні, помщуся своєю любов’ю». Що ці слова означають, зараз кожен трактує по-своєму. Організатори назвали виставку «Повернення Параджанова в Україну», і вони вважають, що він таким чином «мститься Україні, яку любив понад усе».

На відкриття прийшла велика кількість людей, усі три зали були заповнені вщерть. Серед перших відвідувачів були його друзі та колеги – український літературознавець, громадський діяч, академік Іван Дзюба, поет та громадсько-політичний діяч Іван Драч, режисер Роман Балаян.

Я попросила їх поділитися спогадами про Сергія Параджанова.

– Моїй мамі міста було мало, – згадує Драч. – Їй була потрібна хата в селі, і ми їздили з Параджановим по селах навколо Києва, шукали хату. Пригадую, як ми були в Новопетрівцях, де колись були величезні майстерні гончарів. Мені про ці майстерні Параджанов розказував – я цього всього не знав раніше. А для нього це було щось надзвичайне, бо він страшенно любив гончарство, солом’яних діл майстрів, речі шевства... Сергій цим глибоко захоплювався, він сприймав світ дуже фактурно – через те, що походить від вірменського купця, любив дуже фактуру... Завжди щось торкав, мацав, казав – то годиться, то не годиться. Він для мене відкрив світ на дотик. Коли він робив свої ляльки в тюремних умовах зі шкарпеток, всякого ганчір’я, – воно було прекрасне за своєю формою, але дуже смердюче на запах.

– Чи почувався він щасливим?

– Він був суперщасливий чоловік у житті, бо бачив, чув, нюхав, консервував, абстрагував, сприймав світ так, як Господь Бог. А Бог щасливий чи не щасливий? У нього все є – і щастя, і нещастя. Ці крила – від пекла до раю – якраз і свідчать про масштаби людини. І цим він був масштабною людиною.

Іван Дзюба розповів таку історію:

– У 1964 році я жив на Повітрофлоцькому проспекті в кадебістському будинку (цього я тоді не знав, але це не має значення зараз). Одного разу о третій ночі ми з Мартою (дружиною) раптом почули крик: “Іване, Марто! В Андрія Пузача син народився!” Мешканці повискакували на балкони, дивляться, що таке відбувається. А Сергій прибіг до нас за якимось вином і закускою...

Це я до того, який він був імпульсивний і схильний до екстравагантних вчинків. Ми були з ним у хороших стосунках багато років.

– Чи був Параджанов щасливою людиною?

– Я не вірю в те, що є щасливі люди. Можуть бути лише хвилини щастя – у Сергія, безумовно, такі хвилини були у творчості, коли він міг зробити те, що хотів. Він був щасливий тоді, коли його зустрічали як велику людину. А загалом він був трагічною постаттю, життя його трагічно закінчилося. А найбільша трагедія його була в тому, що він зробив дуже багато, але ще набагато більше залишилося такого, що йому не дали зробити. Це була трагедія митця. Його колажі – це частина його мистецького світу, це та його творча енергія, яка не знаходила виходу в кіно, але це теж цінний мистецький світ, і все також – за законами краси й фантазії.

Роман Балаян пригадав, як колись Параджанов перевіряв його дипломну роботу.

– Цей був двадцятихвилинний фільм… Усі хвалили, а Параджанов сказав: “Якщо виріжеш дві хвилини, то буде геніально”. Я погодився. Наступного дня я її скоротив, і через день йому показую. А він каже: ось, мовляв, бачиш, що означають поради генія, бачиш, яка робота вийшла, просто брильянт! Ти ж вирізав дві хвилини?! “Сергію, – кажу я йому, – я вирізав 14 хвилин”. – “Як? А то я думаю, що щось не так”.

Гадаю, якби я не зустрів Параджанова, то не став би комусь цікавим, хоча не скажу, що я зараз дуже комусь цікавий, але був би ще гіршим...

Офіційно відкрити виставку прийшов міністр культури і туризму України Василь Вовкун. На відкриття також завітала дружина актора Івана Миколайчука Марічка. Миколайчук зіграв головну роль у «Тінях забутих предків». У ті роки майже жоден український фільм не обходився без його участі.

Дружина Параджанова Світлана Щербатюк розповіла мені романтичну історію її знайомства з Сергієм:

– Коли ми познайомилися, я була ще школяркою, мені було 16 років. Я дуже любила балет і часто на нього ходила… Ми з Сергієм зустрілися й познайомилися на балеті «Дон Кіхот». Я прогулювалася у фойє і побачила молоду людину кавказької зовнішності, він був у товаристві жінок, серед яких я одну знала, що й посприяло знайомству... Після п’єси він мене проводжав і запитав: скільки вам років, я кажу – 16. А він каже – який жах! Чому? Тому що мені тридцять. І ось різниця у 14 років завжди була проблемою для Сергія, але не для мене.

Дружина режисера також пригадала, як в одному з листів із тюрми Параджанов писав, аби не звертали уваги на те, що про нього кажуть, що прийде час і все стане на свої місця...

Виставка триватиме до 16 лютого 2008 року.

Ксеня Лесів

Взято з УНІАН