Тарас ШЕВЧЕНКО, голова обласного об’єднання “Просвіти”, м. Запоріжжя …Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово. Т. Шевченко
Шевченко написав ці рядки сто сорок дев’ять років тому. Вони засвідчують стан українського слова в російській імперії, яка століттями здійснювала тиск на українську мову, культуру, духовність. Дотримувалися цього послідовно і після Шевченка — чи то в ім’я царя, самодержавства, “державного” православ’я, чи в ім’я партії, радянського народу й інтернаціоналізму… Політику “обрусєнія інородцев” проводили з непохитною впертістю. “Україна ніколи не мала своєї історії, ніколи не була окремою державою, — писав М. Катков 21 червня 1863 року в передовій статті газети “Московскіє вєдомості”, редактором якої він був, — а український народ є… частина… російського народу, без якого він не може лишитись тим, яким є. Малоросійської мови ніколи не було, і не дивлячись на всі зусилля українофілів, досі не існує”. А вже 18 липня 1863 року монархіст, реакційний російський міністр внутрішніх справ Валуєв видав таємний циркуляр і наказав цензорам не пропускати творів українською мовою, оскільки “особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя, яке вживає простолюддя, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливами на неї Польщі”. Від цензорів Валуєв вимагає, “щоб до друку цією мовою дозволяли тільки твори, які не належать до вишуканої літератури: друкувати книжки малоросійською мовою як духовного, так навчального призначення для початкового читання народу заборонити”. Валуєвському циркуляру сто сорок п’ять років, а вже пішов вісімнадцятий рік незалежності України! Але за роки незалежного будівництва держави мова корінної нації замість ідеологічної, об’єднувальної, стала політичною “проблемою” суспільства. “В защиту нашего исторического двуязычия” написано книжку А. Желєзного “Происхождение русско-украинского двуязычия на Украине (Как ополячили наш язык?)”, яка вийшла багатотисячним накладом у видавництві одного з найпотужніших заводів Запоріжжя. До слова, жодних вихідних даних у книзі не знайдете, окрім посилання на сайт Інтернету, бо за такий пасквіль на духовність нації — мову — його видавці мусили б відповідати перед законом. Насправді ж автор, “не имея официального филологического образования” (с. 36), як і видавці цього цинічно-брехливого і антинаукового словоблуддя підводять читачів до думки, що “самое подходящее название для этого языка — русско-польский диалект, хотя мы сейчас называем его украинским языком” (с. 44). У який спосіб доводить автор свої думки? “…Множество полонизмов было введено… умышленно, с единственной целью — углубить разницу между украинским и русским языками. Из множества таких слов для примера возьмем одно — “ґума” (резина). Резина была создана в те времена, когда Украина уже давно вернулась в лоно единого общерусского государства, следовательно, новое, во всех отношениях полезное вещество, и в русском, и в украинском языках должно называться одним и тем же словом “резина”. Спрашивается, каким же образом резина стала называться по-украински точно так же, как и по-польски — ґума (guma)? Ответ ясен: в результате целенаправленной, умышленной политики ополячивания под фальшивым названием “дерусификация” (с. 47). У тому, що у російській мові вживають слово “резина”, а в українській “ґума”, немає ніякої цілеспрямованої політики ополячування і дерусифікації, бо це не російське слово, а запозичене російською мовою через посередництво французької: raisine — “смола” (див.: М. Фасмер. “Этимологический словарь русского языка”). Слово “ґума” (“гаряча смола”, “каучук”) запозичене українською, білоруською, болгарською, македонською, польською, чеською, словацькою, верхньолужицькою, сербохорватською та ін. мовами із середньолатинської (див.: “Етимологічний словник української мови” в семи томах). Тож із суто українофобських позицій автор “Происхождения двуязычия…” подає порівняльний словник української, польської й російської мов, аналізувати який немає потреби: кожен охочий може взяти ще й словники інших слов’янських мов і знайти в них слова-відповідники. Чого ж домагається в своєму опусі гаспадін Желєзний? Того, що й 145 років тому Валуєв: “немає, не було і бути не може”! Ще одні, запорізького штибу, “захисники України” “Зеркало недели” прорікають: “Сферами реального функционирования украинского общенародного языка остаются семейно-бытовая речь и художественная литература, а также часть центральных и региональных медиа. …Факт украиноязычия наших СМИ …не всегда означает, что язык этот совершенный и высококультурный”. Автори ототожнюють російськомовне населення в Україні з росіянами, і тому ніяк не хочуть себе визнавати національною меншиною: “Ми тут — корінна нація”, — так намагаються шовіністи призвичаїти нас до цієї думки, приховуючи тезу, що “боротьба за мову є символом боротьби за владу” (А. Мейе). Не інакше, як цілеспрямованим словоблуддям про розквіт української мови та її широкого застосування у суспільному житті за часів колишнього СРСР є “писання” Яші Сєвєрного, який після “трудів праведних в ім’я України” підробляє у місцевій жовтуватій газетці “Истеблишмент”. Ось зразок мови і думок цього автора: “Новомодные киево-могилевские идеологи засерают мозги подрастающего поколения… (между сексом и пивом) вталкиваются поганенькие мыслишки о том, что в доисторическом Советском Союзе права народов невероятно ущемлялись. Кем ущемлялись? Конечно же, русскими. Извините, но фигня все это. Гипноз для бандерологов” (Истеблишмент, № 17). Завзяття Яші Сєвєрного про необхідність в Україні “двуязичія”, як інших авторів, підтримано на містечковому рівні: міська рада Запоріжжя надала статус державної російській мові. Гідний подарунок запорізьким козакам до 145-ої річниці валуєвщини! Українці чекають офіційної відповіді прокурора міста Запоріжжя на законність такого рішення міської ради.
Володимир Базилевський. Замінований рай
Мова: Українська Рік видання: 2018 Кіл-ть сторінок:...
Цей день в українській історії
19 квітня 1783
Указом Катерини II Крим приєднаний до Росії. Указ став підсумком тривалого суперництва Російської та Османської імперій за володіння і контроль над стратегічним плацдармом на півночі Чорного моря. Заручившись у 1782 році підтримкою Австрії, наступного року Росія окупувала Крим, і маніфест Катерини II лише закріпив фактичний перехід півострова під владу російської корони
19 квітня 1885
У Петербурзі у 68-річному віці помер видатний український історик, етнограф, письменник Костомаров Микола Іванович (історична драма «Сава Чалий», трагедія «Переяславська ніч», монографії «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Останні роки Речі Посполитої»)
Коли певною мовою перестають спілкуватися діти — це свідчить про серйозну загрозу її зникнення. Для маленького українця, що зростає в зросійщених містах, важ...
1927 року за сценарієм Павла Нечеси (Миргородського) було знято фільм «Борислав сміється» (в прокаті «Королі воску»). Режисер і оператор фільму Йосип Рона, х...
14 березня 2012 року (в середу) «Україна молода» опублікувала матеріал Валерія Бобровича «Похибка сценарію» та цитату історика Володимира Вятровича: «Той арг...
Шановне товариство!
Пропонуємо вам познайомитись з однією з багаточисельних проблем, які існують у нашому просвітянському просторі. Мова йде про повну ...
