(епіграф: «Якщо ти не знаєш мови народу, на землі якого живеш, то ти або гість, або наймит, або окупант» К.Маркс)

Загальновідомо, що народ – це історично сформована спільність людей, об’єднаних територією, культурою, світосприйняттям, психологією, звичаями. Але кожен народ починається з мови. Вона є першоджерелом і цементуючим складником великих спільнот. Мова є осереддям культури, без якої неможливий успішний розвиток всіх сфер життя народу. В історії було немало прикладів, коли колонізатори, щоб остаточно поставити на коліна колонізовані народи, намагалися позбавити їх рідної мови. Так було і з нашим народом, який впродовж століть не мав своєї держави. Проте саме багатюща культура, тонко вплетена в єство українців, впродовж віків була непереборним щитом для спроб різних окупантів розчинити неповторність нашої нації і врешті-решт асимілювати нас.

Здолати опір українців вдалося в 30-і роки минулого століття. Голодомором, розстрілами, висилками та в інший спосіб було вбито близько третини наших людей. Жоден народ світу не зазнав такого вбивства на власній землі. Після цієї трагедії та інших нещасть національний склад населення і мовна ситуація в Україні почали стрімко змінюватися не на користь українців. Відбувалося це тому, що розтерзана геноцидом нація вже не могла протидіяти радянській державній машині, яка із нащадків козацького роду ліпила «русскоязичноє насєлєніє». Для цього був вдало використаний міф про «русскоє вєлічіє». З допомогою цього міфу здійснювався тиск на свідомість  нашої молоді,  яка долучаючись до «вєлічія», відривалася від прабатьківського коріння. Проте відірвана від українства молодь не могла збагатитися російською культурою, оскільки замість неї на території Радянського Союзу панувала пролетарська «культура», яка виплодилася внаслідок двох революцій 1917 р., першої і другої світових війн, громадянської війни, більшовицького терору, насильницької колективізації, руйнування церков та нескінченних розстрілів інтелігенції. Саме ця «культура» стала благодатним грунтом для геноциду і наступної русифікації українців, а в наш час для розквіту космополітизму. Підкреслимо, що якби в Росії не була знищена традиційна культура, то геноциду українського народу не було б.

Таким чином, через кілька поколінь геноцид 30-х років, здійснений шляхом вбивства мільйонів українців, переріс у повзучий геноцид, який твориться через тотальне прищеплення молоді смертоносних космополітичних принад.

Внаслідок такого жахливого розвитку подій українська спільнота втратила, а російська не придбала (не прихилила на свою сторону.- Т.К.) цю молодь. Тому прихильники «русифікації» повинні були б добре розуміти, що цей процес є виключно руйнівним, як для українців, так і для інших національностей в Україні.

Нині, щоб остаточно заволодіти Україною і убезпечити себе від справедливого покарання, космополіти – послідовники авторів геноциду  намагаються офіційно розділити нас на «украінцев» і українців. А до того ж ще й  федералізувати Україну. Для цього використовується випробуваний метод «розділяй і володарюй». Ось для чого в розрізнене за мовною, світоглядною, релігійною ознаками, обтяжене низкою антинародних реформ суспільство підкинутий проект чергової – мовної - реформи. Але українці сподіваються, що свідомі громадяни російського походження, носії російської ідеї, не підтримують цей божевільний задум. Бо той, хто цінує власну неповторність, ніколи не вдасться до остаточної руйнації мови знекровленого геноцидом народу. Цілком природнім було б, щоб представники інших національностей, що проживають в Україні, підставили нам дружнє плече. Цим, можливо, був би втішений дух десятків мільйонів загублених душ українців, які незримо волають про неприпустимість того, щоб їхній прах (геноцид), став підставою для другої державної мови.

Тож всім, хто необачно підтримує ідею офіційної двомовності в Україні, варто знати про те, що мовне питання є довгостроковим, драматичним і кривавим. Слід пам’ятати, що ненароджені діти убитих геноцидом українців не можуть встати на захист підрубаної під корінь української родини. Слід було б усвідомити також, що мовне питання не можна вирішувати по факту співвідношення носіїв української та російської мов. Тобто шляхом арифметичного підрахунку голосів «за» чи «проти».

Тому кожен, хто живе в нашій країні і хоче добра собі та своїм дітям і онукам, повинен допомогти Україні стати повноцінною соборною державою, наповненою українським змістом. Йти іншим шляхом неприпустимо. При наявному низькому рівні загальної і політичної культури дві мови – це два різних світи, подвійні стандарти, поділ суспільства на «наших» і «не наших», це сепаратизм, це чергова трагедія.

За таких обставин кожен, хто не втратив здатність осмислювати і співчувати, повинен в скорботі схилити свою голову перед пам’яттю закатованих українців і застерегти себе від того, щоб часом не стати співучасником чергового великого злочину.

Цього не станеться, якщо нащадки козацького роду вивільнять себе із шкіри роздвоєного хохла.

Наостанок слід було б знати про те, що без розквіту культури українців, які складають близько 80% від всього населення України, неможливий розвиток демократії, економіки, а отже, і належний розвиток культур та мов національних меншин.

12 квітня 2007 року

Депутат Васильківської міської ради Анатолій Марущак