Кіровоградщина Голод 1932-1933 років – як це було Спогади свідка |
Четвер, 22 листопада 2007, 00:49 | |||
У 1992 році записала зі слів своєї бабусі Яготиної Запис без редакції. Кіровоградщина Голод 1932-1933 років – як це було Спогади свідка Боже, да це така була голодовка, що вимерло половину народу! Лежить на вулиці чоловік, вмер, - і ніхто не обраща вніманія!Кума моя, Мірошниченко. Я у них хрестила хлопця. Терешко Мірошниченко, кума – Тетяна, і синок їх... Одна з їхніх поїхала десь у город. А ще у них було два хлопчаки. Малий, що я хрестила, вмер ще до голодовки. У голодовку померли Терешко, Тетяна, два хлопчика. А ще у них був син Коля. Не знаю – чи теж виїхав у город, чи вмер, бо вже його ніхто не бачив. Сусіди наші, в кінці городу хата їхня була: батько, мати, двоє дітей – всі померли. Корову пожаліли продать, то корова осталася. Батька мого, нє, не батька, а чоловіка мого сестра, Серафіма, двоє їх було, вже не молоді (років по сорок – О.П.), померли обоє. Ще двоє старих по сусідству, з другого боку городу – обоє померли. Год по сорок їм було. Фамілія, кажиться, Ковпак. Ну, не такі старі, та вже не молоді. А одна даже свою дитину з’їла. Побачили люди на городі кісточки та заявили в міліцію. То забрали її. А вона вроді як з ума зійшла, каже, що я такого доброго м’яса ще не їла, як з дитини. По нашій вулиці жили. У вулиці нашої названія не було. Називалося – Четвертий десяток. Дев’ятий десяток – це був центр. Десяток – це вулиця з кілометр, та і більше, а в усі боки - вулиці, провулки, та хати розкидані – і аж до панської економії. А мама моя жила у п’ятому десятку, у забрід тяглося. А у дев’ятому десятку – купці, магазини, мєльніца хороша, городський сад, бульвар, театр літом був у саду – Літній театр, “Циганку Азу” я там дивилась, “Про що тирса шелестить”, “Наймичку”. Літом гуляли на бульварі. У Ново-празькім районі (Кіровоградська область) було дев’ять десятків. А хат! Це такий сильний район був, Ново-празький, громадний! Три церкви. Собор. Була гімназія, городське училище, міністерське училище, приходські школи. А була ще голодовка під тридцять третій год, а в тридцять третім чоловіка мого (Яготин Іван Пилипович, 1892 р.н.- О.П.) перевели у Ново-празький район, село Верблюжка. Там твою маму (Петльована (Яготина) Ольга Іванівна, р.н.1922 – О.П.) у хату чужу заманили, та були б, може, з’їли. Але поки хазяїн хати двері зачиняв, то втекла через вікно. Були б, таки, з’їли. Молоко додому несла, пляшку молока. То молоко принесла. А своє дитя вони з’їли ще до того, так люди казали. Стіко померло людей, стіко пустих хат пооставалось, так кацапів до нас із Росії переселили. Брат чоловіка (Яготин Данило Пилипович – О.П.) був сапожником, то він виїхав до Крима, їх хата пуста була, а вони спаслися у Криму. Так потім в їх хаті тоді вже кацапи жили. Як їх фамілія – забула, на умі вертиться ... По сусідськи ми жили. А у тих кацапів було двоє синів. Мати і батько робили у колгоспі, старший з невісткою, фізкультурником був. Такої фізкультури ж у нас не було, то де він робив – не знаю, може в школі? То поробили ті кацапи в колгоспі тільки одно літо, та й повиїжджали назад до себе. Усі кацапи виїхали, що їх навезли. Чоловіка старший брат Яготин Яшка жив у центрі, займався мастєрством, щітки натягували. І я натягувала – 10 щіток у день. За одну щітку платили по 10 копійок. У його дружини Дуні була сестра Ольга, глуха, тоже натягала щітки. Дітей у них не було, то народила Ольга од Яшки мальчика. Вивчився на прокурора. А на весну 33-го мало хто й посадив свій город. Сил не було. А в колгоспі ж посіяли з осені і такий був сильний урожай! Таке жито стояло! А люди вмирали з голоду. То одні нарвали колосків, та посушили, та змололи, та хліба напекли, да до ранку і дуба дали. А корову міняли на два пуди хліба, три. Ми свою корову виміняли на чотири пуди хліба. А у Київ їздили мінять барахло на хліб. Два марсєлєви одіяла, біле і голубе, десять полотенець, костюм з юбкою у складах, скатерть хорошу, ще щось, - і за це все барахло чоловік у Київській області виміняв два пуди жита. А у другий раз – рядно зі стєнки, дві скатерті хороших, три платки – чорний, бежевий і білий, в Одесі собі купила за три рублі (до 1913 року бабуся жила у Одесі, була прислугою у сім’ї інженера, служила барині, його дружині – О.П.) набрав усякого з мішок, то привіз три пуди проса. Та поки довіз – пуд розсипався. Їхав на криші. Поки доїхав – чоботи проїв. Хрестик мій золотий за буханку хліба виміняли. За стакан квасолі можна було виміняти таку річ! Дванадцять вишитих рушників, наволочки, кружева до кроваті – усе проміняли на хліб. По нашій вулиці Іванченки були коло нас, Цюрупи, Дерев’янки, сім’я Плахнір, Шпаки –– ці усі повиживали. Листя з берестка їли, білу акацію, як цвіла, сушили, товкли та ліпили з чим не будь якісь моторженики, ліпьошки. Товкли качани з кукурудзи. Гірчаки їли, сладкі, такі хороші! Шпичаки, комиш їли, конопляну полову товкли – хай Бог милує, чим люди тільки питались. Додаток Зі спогадів доцента НТУУ «КПІ» Юрачківського Павла Панасовича (1920 р.н.) щодо голодівки на Кіровоградщині: «Мати доцента Недзельського Станіслава Ілліча (НТУУ «КПІ») при зустрічі розповідала, що у неї з дванадцяти діточок у голодовку 1932-1933 рр. вижило двоє – Станіслав (1918 р.н.) та його старший брат (1916 р.н., доцент НТУУ «КПІ»). Усі менші померли. Старшим було вижити легше, бо вони десь бігали, щось їстивне знаходили, якось влаштовувалися, а менших і з хати було страшно випускати, бо на дітлахів полювали зголоднілі і здичавілі односельці. Було це на Кіровоградщині.» Записано О.В.Пугач 9 квітня 2006 року.
|