Помилка
Кіровоградщина Голод 1932-1933 років – як це було Спогади свідка Друк
Анатолій Пікуль
Четвер, 22 листопада 2007, 00:49

У 1992 році записала зі слів своєї бабусі Яготиної
(дівоче прізвище Гелеверя) Анастасії Іссидірівни,
1897 року народження, Пугач Ольга Віталіївна,
голова (від 2005 р.) Київського міського об’єднання
ВУТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка

Запис без редакції.

Кіровоградщина
Голод 1932-1933 років – як це було
Спогади свідка
Боже, да це така була голодовка, що вимерло половину народу! Лежить на вулиці чоловік, вмер, - і ніхто не обраща вніманія!
Кума моя, Мірошниченко. Я у них хрестила хлопця. Терешко Мірошниченко, кума – Тетяна, і синок їх... Одна з їхніх поїхала десь у город. А ще у них було два хлопчаки. Малий, що я хрестила, вмер ще до голодовки. У голодовку померли Терешко, Тетяна, два хлопчика. А ще у них був син Коля. Не знаю – чи теж виїхав у город, чи вмер, бо вже його ніхто не бачив.
Сусіди наші, в кінці городу хата їхня була: батько, мати, двоє дітей – всі померли. Корову пожаліли продать, то корова осталася.
Батька мого, нє, не батька, а чоловіка мого сестра, Серафіма, двоє їх було, вже не молоді (років по сорок – О.П.), померли обоє.
Ще двоє старих по сусідству, з другого боку городу – обоє померли. Год по сорок їм було. Фамілія, кажиться, Ковпак. Ну, не такі старі, та вже не молоді.
А одна даже свою дитину з’їла. Побачили люди на городі кісточки та заявили в міліцію. То забрали її. А вона вроді як з ума зійшла, каже, що я такого доброго м’яса ще не їла, як з дитини. По нашій вулиці жили.
У вулиці нашої названія не було. Називалося – Четвертий десяток. Дев’ятий десяток – це був центр. Десяток – це вулиця з кілометр, та і більше, а в усі боки - вулиці, провулки, та хати розкидані – і аж до панської економії. А мама моя жила у п’ятому десятку, у забрід тяглося. А у дев’ятому десятку – купці, магазини, мєльніца хороша, городський сад, бульвар, театр літом був у саду – Літній театр, “Циганку Азу” я там дивилась, “Про що тирса шелестить”, “Наймичку”. Літом гуляли на бульварі. У Ново-празькім районі (Кіровоградська область) було дев’ять десятків. А хат! Це такий сильний район був, Ново-празький, громадний! Три церкви. Собор. Була гімназія, городське училище, міністерське училище, приходські школи.
А була ще голодовка під тридцять третій год, а в тридцять третім чоловіка мого (Яготин Іван Пилипович, 1892 р.н.- О.П.) перевели у Ново-празький район, село Верблюжка. Там твою маму (Петльована (Яготина) Ольга Іванівна, р.н.1922 – О.П.) у хату чужу заманили, та були б, може, з’їли. Але поки хазяїн хати двері зачиняв, то втекла через вікно. Були б, таки, з’їли. Молоко додому несла, пляшку молока. То молоко принесла. А своє дитя вони з’їли ще до того, так люди казали.
Стіко померло людей, стіко пустих хат пооставалось, так кацапів до нас із Росії переселили. Брат чоловіка (Яготин Данило Пилипович – О.П.) був сапожником, то він виїхав до Крима, їх хата пуста була, а вони спаслися у Криму. Так потім в їх хаті тоді вже кацапи жили. Як їх фамілія – забула, на умі вертиться ... По сусідськи ми жили.
А у тих кацапів було двоє синів. Мати і батько робили у колгоспі, старший з невісткою, фізкультурником був. Такої фізкультури ж у нас не було, то де він робив – не знаю, може в школі? То поробили ті кацапи в колгоспі тільки одно літо, та й повиїжджали назад до себе. Усі кацапи виїхали, що їх навезли.
Чоловіка старший брат Яготин Яшка жив у центрі, займався мастєрством, щітки натягували. І я натягувала – 10 щіток у день. За одну щітку платили по 10 копійок. У його дружини Дуні була сестра Ольга, глуха, тоже натягала щітки. Дітей у них не було, то народила Ольга од Яшки мальчика. Вивчився на прокурора.
А на весну 33-го мало хто й посадив свій город. Сил не було. А в колгоспі ж посіяли з осені і такий був сильний урожай! Таке жито стояло! А люди вмирали з голоду. То одні нарвали колосків, та посушили, та змололи, та хліба напекли, да до ранку і дуба дали.
А корову міняли на два пуди хліба, три. Ми свою корову виміняли на чотири пуди хліба. А у Київ їздили мінять барахло на хліб. Два марсєлєви одіяла, біле і голубе, десять полотенець, костюм з юбкою у складах, скатерть хорошу, ще щось, - і за це все барахло чоловік у Київській області виміняв два пуди жита. А у другий раз – рядно зі стєнки, дві скатерті хороших, три платки – чорний, бежевий і білий, в Одесі собі купила за три рублі (до 1913 року бабуся жила у Одесі, була прислугою у сім’ї інженера, служила барині, його дружині – О.П.) набрав усякого з мішок, то привіз три пуди проса. Та поки довіз – пуд розсипався. Їхав на криші. Поки доїхав – чоботи проїв. Хрестик мій золотий за буханку хліба виміняли. За стакан квасолі можна було виміняти таку річ! Дванадцять вишитих рушників, наволочки, кружева до кроваті – усе проміняли на хліб.
По нашій вулиці Іванченки були коло нас, Цюрупи, Дерев’янки, сім’я Плахнір, Шпаки –– ці усі повиживали.
Листя з берестка їли, білу акацію, як цвіла, сушили, товкли та ліпили з чим не будь якісь моторженики, ліпьошки. Товкли качани з кукурудзи. Гірчаки їли, сладкі, такі хороші! Шпичаки, комиш їли, конопляну полову товкли – хай Бог милує, чим люди тільки питались.

Додаток
Зі спогадів доцента НТУУ «КПІ» Юрачківського Павла Панасовича (1920 р.н.) щодо голодівки на Кіровоградщині: «Мати доцента Недзельського Станіслава Ілліча (НТУУ «КПІ») при зустрічі розповідала, що у неї з дванадцяти діточок у голодовку 1932-1933 рр. вижило двоє – Станіслав (1918 р.н.) та його старший брат (1916 р.н., доцент НТУУ «КПІ»). Усі менші померли. Старшим було вижити легше, бо вони десь бігали, щось їстивне знаходили, якось влаштовувалися, а менших і з хати було страшно випускати, бо на дітлахів полювали зголоднілі і здичавілі односельці. Було це на Кіровоградщині.»
Записано О.В.Пугач 9 квітня 2006 року.