Помилка
Повідомлення
До 20-ї річниці прийняття закону "Про мови в українській РСР" Друк
Borys
Написав Borys   
Неділя, 25 жовтня 2009, 20:47
Добірка висловів про українську мову.

Якщо філологи сперечаються про те, чи самостійну мову складають українські діалекти, чи тільки наріччя руської мови, що обіймає також діалекти великоросійські та білоруські, це, власне, суперечка більш формальна, суперечка про слова: поняття мови і наріччя-поняття відносні, і навряд чи можна встановити, які кількісні і якісні ознаки дають групі говірок право на титул самостійної мови. Значно важливіше, і тут не може бути суперечки,— що група українських говірок являє окремий, більш або менш самостійний лінгвістичний тип, пов'язаний відомими рисами, що об'єднують різноманітність українських говірок в одне ціле — все одно, назовем його мовою чи наріччям. Ці риси особливо помітні у вокалізмі і різко відрізняють українські діалекти, передусім їх центральну групу, дають їм своєрідну фізіономію. Оті одмінності проявляються уже в найдавнішу епоху писемності, в найстаріших місцевих пам'ятках ХІ-ХН в., що між іншим цілком зрозуміло, позаяк найголовніші діалектні групи у Слов'ян ведуть свій початок безперечно ще з праслов'янської епохи.

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ. Нарис історії Українського народу, 1904


...Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови... Малоруська мова поширена по всій Південній Росїі, від середини Галичини аж до річки Кубані... Розмовляє нею 11 мільйонів населення (без галичан.)
...Склав карту поширення української мови... Русинські говірки Східної Галичини та північно-східної Угорщини є звичайним варіантом малоруської мови... Українці (350 000) живуть в Угорщині так давно, як їхні брати в Галичині та в Києві... Початки малоруської мови знаходимо в письмових пам'ятках XI—XII ст., повністю вони себе виявили в грамотах галицьких і володимирських князів XIV ст... Вже тоді утворився якийсь середній стиль з білоруських і малоруських елементів не без домішки церковної мови... Знаходимо різні, як старіші, так і новіші твори, написані або цілком, або частково простою малоруською говіркою...
Із трьох східнослов'янських мов українська мова найближча до чеської... Із всіх слов'янських народів українці мають найбільше народних пісень...
В новіших часах деякі любителі материнського діалекту почали писати і видавати вірші, повісті та інші художні твори простою, чистою, милозвучною малоруською мовою, що як особливість у цьому своєму обмеженні — єдності літератури не зашкодить, таж вона має свою славу...
ПАВЕЛ ЙОЗЕФ ШАФАРИК  1826; 1842

...без усякої іншої науки ще можна обійтися; без знання рідної мови обійтися не можна.
В теперішній час годі доказувати, що українська, або, як дехто волить називати, малоросійська, мова... одна з найбагатших слов'янських мов.
Нині, здається, вже нема потреби комусь доводити, що мова українська (або як до вподоби іншим називати: малоросійська) це справді мова, а не наріччя — російської чи польської, як дехто намагався доводити, і багато хто впевнений, що ця мова є однією з найбагатших мов слов'янських; що вона навряд чи поступається, напр., чеській (богемській) багатством слів і виразів, польській живописністю, сербській милозвучністю; що ця мова, ще не оброблена, може вже дорівнятися до мов вироблених гнучкістю і багатством синтаксичним — мова поетична, музикальна, живописна.
І. І. СРЕЗНЕВСЬКИЙ, 1834

...для висловлення всякої емоції, всякого чуття південно-рус має багату рідну мову свою. Чи закипить у ньому гнів, чи охопить його журба, чи ніжність розм'якшить серце його, чи буде він у веселому жартівливому гуморі — для всього має багату рідну мову свою... все може висловити цією мовою, що злеліяна не на прісному ґрунті граматики, а на полі битви у всьому розпалі, на вільних козацьких бенкетах і в свавільному побуті гайдамаки,— мовою, що злеліяна сумливими промовами до вітчизни бездомного блукальця на чужині, піснями любові, зігрітими полум'яними цілунками закоханих, і піснями розлуки, зігрітими палаючими сльозами очей дівочих, ніжними і турботливими напучуваннями матерів синам, з котрими вони щоденно готувались розлучатись, надовго, якщо не навіки.
АМВРОСІЙ МЕТЛИНСЬКИЙ, 1834


Мова, що має свою граматику, свої правила, свої звороти в мовленні, неповторні, які не перекласти іншою; а її поезія?!. Хай спробують передати всю силу, всю велич, витонченість іншою!
Лист до А. Краєвського від 25 жовтня 1841 р.
ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО

На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народу, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція, у сі ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український нарід і хотіли приблизитися до нього, ознайомитися з його життям, з безмірними багатствами його поезії, з його побутом, його мовою. Вони почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші зібрали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови... До сього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві.
Д. І. БАГАЛІЙ, Історія слобідської України

...на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО, 1847
...само собою розуміється, що ніхто не відмовить малоруському, як і всякому іншому, народові в праві і здатності говорити своєю мовою про предмети своїх потреб, прагнень і спогадів; ніхто не підмовиться визнати народну поезію Малоросії. І от до цієї поезії треба залічити вірші Шевченка. Він — поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе.
М. О. ДОБРОЛЮБОВ, 1860


Запитують іноді: чи здатна малоруська мова досягти вищого літературного розвитку?.. Та хіба слід мати тут який-небудь сумнів?
Коли у поляків з'явився Міцкевич, їм уже непотрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявити власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоруська література також не потребує нічиєї ласки. Та й крім Шевченка пишуть тепер малоруською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі навіть багатшій, ніж великоруська.
М. Г ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ, 1861

Ця мова, відома під іменем руської, мала великий вплив на витворення нашої (російської) мови вищого світу й літератури: відомо, що Ломоносов учився по граматиці Мелетія Смотрицького й вивчив напам'ять «Псалтир», перекладений на вірші, Семеона Полоцького. Руська мова була значно обробленішою, аніж письмова мова великої Росії; на ній було писано багато книг, на котрі відчувалась потреба і в Москві; притому ж кращі проповідники нашої першої половини XVIII віку були малоросіяни (українці) і хоча намагались писати по-російськи, себто по-словенськи, та не могли не вносити в свої твори елементів рідного слова.
МИКОЛА КОСТОМАРОВ, 1842

...Торкаються Малоросії, зараз знаходять необхідним довести, що вона не існувала, чи захотять представити смішною мову малороса, перекрутять російські слова і уявляють, що зробили діло, чи доведеться кому зобразити смішного дурня, беруть малороса, не дбаючи навіть хоча побіжно глянути на побут його, побут оригінальний, вартий уважного вивчення.
О. АФАНАСЬЄВ-ЧУЖБИНСЬКИЙ, Поїздка в Південну Росію, 1863

Нитками рідної мови ми зв'язані з усіма іншими.
...місіонери освіти, які діють під прапором народності, забули, що народ перш за все вимагає від своїх вихователів поваги до його власного світогляду, виробленого далеко від школи, і що саме цей світогляд є точкою опори, від якої повинен піти весь майбутній її розвиток. Позбавити народ цього ґрунту — значить роздвоїти його натуру, значить забезпечити вічне існування двох суміжних категорій — суспільства й народу (начебто народ — не суспільство, а стадо овець), які в нас мають становий характер. Перша — з титулом освіченої, остання... але всі ми знаємо, як у Росії називають народ... До перших будуть належати або жалюгідні і безбарвні перевертні, що хиляться в той бік, звідки сильніший вітер, або люди, що остаточно висушили в собі живий струмінь народної сили; а поза цим привілейованим колом буде стояти все той же темний люд, з його незрозумілою думою, з його чесною знедоленою душею.
П. Г. ЖИТЕЦЬКИЙ. 1862

Доки не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій.
К. ГАВЛІЧЕК-БОРОВСЬКИЙ, 1848

Я визнаю українців за самостійний народ, знаю Галичину особисто і знаю рівно ж їх літературну мову... Поважайте національні прагнення цього переслідуваного, але до самостійності покликаного народу.
Ф. РІГЕР, 1849

В Європі існує народ, забутий істориками,— народ русинів... Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії.
К. ДЕЛЯМАР, 1869

На Україні великоруські школи ігнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петербурзькі царі видавали укази, забороняючи печатати українські книжки, повисилали українських писальників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ в Великоросію. Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком та літературою. Трудно й до сього часу розвиватись українській літературі в Руському царстві. А тим часом українська література зразу стала на таку стежку, на котру великоруська література ступила тільки в особі Гоголя і його школи: та стежка була реальна, національна й народна. Як тільки українські писальники почали писати українським мужичим язиком, те нове прямування, так сказати, само далося в руки: мужичим язиком можна було писати поперед усього про народ, бо пани вже говорили великоруським язиком, а за сим сама по собі пішла ідея про національність та реальність в літературі.
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ, 1878

Патріотизм українців зовсім не вигаданий, а той самий, що здавна жив у малоруських людях... Любов до мови, до старого звичаю, до чудової народної пісні, як природне почуття до батьківщини, не залишала уродженців Малоросії, коли вони і залишали свою батьківщину.
О. Н. ПИПІН, 1891

...Українська мова в багатстві, витонченості і гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства і не бідна ажніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова , цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє ( місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих  народів уже завойоване й це може бути зайняте ніким і
іншим.
М. И. ДРАГОМАНОВ. Гете і Шекспір у перекладі українською мовою, 1882

...Але з українським словом починала боротьбу з самого-таки нашого дитинства друга течія... Перш за все скажу, що друга течія вдиралась в наше особисте життя ще, можна сказати, при самому нашому народженні, бо вже ж і самі наші наймення родинні давано нам на зразок... Міша, Баня, Варя, Єля...
Хоч ніхто нам не казав «цурайся свого, кидай свою мову», але це само собою розумілось. «У гостях», «при гостях» взагалі з чужими треба було говорити по-московському, хоч би й дітьми: з чиїмось «Гришею» або з чужою «Анютою» не можна було говорити так, як з нашим Грицьком або з Галею. Це було ясно само собою. І через те тільки я говорила так, що «не подоба» було говорити з чужими «по-мужицькому», а ще й через те, що Гриші та Анюти не вміли говорити по-моєму, то їм же трудно міняти свою мову, пристосовуючись до мене; як же можна було «стісняти їх»! Це була тая «добрість», «делікатність» до чужих з руки дитини української, а тим часом дитина чужа ніколи не подумала, що, може ж, і мені трудно міняти свою мову на чужу. (І таки й тяжко було, приходилось добирати слів, пригадувати вирази); Гриші й Анюти не хотіли здобувати в себе доброти до мене, не хотіли для мене поступитися своїм... Так починалося з літ малих, так велося й далі — і наостанку мова українська з тією делікатністю зостається на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить.
ОЛЕНА ПЧІЛКА, Автобіографія, 1930


Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка його духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, досвід, почування.
Мова — така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то то вже буде смерть його душі, смерть всього того, чим він відрізняється від других людей.
ПАНАС МИРНИЙ

Переклади святого Письма дозволені в Російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25 мільйоновому русько-українському народові, хоч він із московським ще й одновірний!
ІВАН ПУЛЮЙ, 1904


...Щиросердно вітаємо вас, брати русини-українці, всім серцем поділяючи ваші бажання вільного розвою своєї рідної культури, того чистого, рухливого струмочка, котрий, витікаючи з суто національних потреб, сполучав всі народи з великим океаном вселюдського братерства, рівності та свободи.
СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА, ОЛЕКСАНДР МИШУГА та інші. (Із Звернення до українського студента), 1901