До 20-ї річниці прийняття закону "Про мови в українській РСР" |
Написав Borys | |||
Неділя, 25 жовтня 2009, 20:47 | |||
Добірка висловів про українську мову.
Якщо філологи сперечаються про те, чи самостійну мову складають українські діалекти, чи тільки наріччя руської мови, що обіймає також діалекти великоросійські та білоруські, це, власне, суперечка більш формальна, суперечка про слова: поняття мови і наріччя-поняття відносні, і навряд чи можна встановити, які кількісні і якісні ознаки дають групі говірок право на титул самостійної мови. Значно важливіше, і тут не може бути суперечки,— що група українських говірок являє окремий, більш або менш самостійний лінгвістичний тип, пов'язаний відомими рисами, що об'єднують різноманітність українських говірок в одне ціле — все одно, назовем його мовою чи наріччям. Ці риси особливо помітні у вокалізмі і різко відрізняють українські діалекти, передусім їх центральну групу, дають їм своєрідну фізіономію. Оті одмінності проявляються уже в найдавнішу епоху писемності, в найстаріших місцевих пам'ятках ХІ-ХН в., що між іншим цілком зрозуміло, позаяк найголовніші діалектні групи у Слов'ян ведуть свій початок безперечно ще з праслов'янської епохи. МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ. Нарис історії Українського народу, 1904
...без усякої іншої науки ще можна обійтися; без знання рідної мови обійтися не можна. ...для висловлення всякої емоції, всякого чуття південно-рус має багату рідну мову свою. Чи закипить у ньому гнів, чи охопить його журба, чи ніжність розм'якшить серце його, чи буде він у веселому жартівливому гуморі — для всього має багату рідну мову свою... все може висловити цією мовою, що злеліяна не на прісному ґрунті граматики, а на полі битви у всьому розпалі, на вільних козацьких бенкетах і в свавільному побуті гайдамаки,— мовою, що злеліяна сумливими промовами до вітчизни бездомного блукальця на чужині, піснями любові, зігрітими полум'яними цілунками закоханих, і піснями розлуки, зігрітими палаючими сльозами очей дівочих, ніжними і турботливими напучуваннями матерів синам, з котрими вони щоденно готувались розлучатись, надовго, якщо не навіки.
На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народу, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція, у сі ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український нарід і хотіли приблизитися до нього, ознайомитися з його життям, з безмірними багатствами його поезії, з його побутом, його мовою. Вони почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші зібрали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови... До сього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві. ...на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.
Ця мова, відома під іменем руської, мала великий вплив на витворення нашої (російської) мови вищого світу й літератури: відомо, що Ломоносов учився по граматиці Мелетія Смотрицького й вивчив напам'ять «Псалтир», перекладений на вірші, Семеона Полоцького. Руська мова була значно обробленішою, аніж письмова мова великої Росії; на ній було писано багато книг, на котрі відчувалась потреба і в Москві; притому ж кращі проповідники нашої першої половини XVIII віку були малоросіяни (українці) і хоча намагались писати по-російськи, себто по-словенськи, та не могли не вносити в свої твори елементів рідного слова. ...Торкаються Малоросії, зараз знаходять необхідним довести, що вона не існувала, чи захотять представити смішною мову малороса, перекрутять російські слова і уявляють, що зробили діло, чи доведеться кому зобразити смішного дурня, беруть малороса, не дбаючи навіть хоча побіжно глянути на побут його, побут оригінальний, вартий уважного вивчення. Нитками рідної мови ми зв'язані з усіма іншими. Доки не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій. Я визнаю українців за самостійний народ, знаю Галичину особисто і знаю рівно ж їх літературну мову... Поважайте національні прагнення цього переслідуваного, але до самостійності покликаного народу. В Європі існує народ, забутий істориками,— народ русинів... Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії. На Україні великоруські школи ігнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петербурзькі царі видавали укази, забороняючи печатати українські книжки, повисилали українських писальників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ в Великоросію. Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком та літературою. Трудно й до сього часу розвиватись українській літературі в Руському царстві. А тим часом українська література зразу стала на таку стежку, на котру великоруська література ступила тільки в особі Гоголя і його школи: та стежка була реальна, національна й народна. Як тільки українські писальники почали писати українським мужичим язиком, те нове прямування, так сказати, само далося в руки: мужичим язиком можна було писати поперед усього про народ, бо пани вже говорили великоруським язиком, а за сим сама по собі пішла ідея про національність та реальність в літературі. Патріотизм українців зовсім не вигаданий, а той самий, що здавна жив у малоруських людях... Любов до мови, до старого звичаю, до чудової народної пісні, як природне почуття до батьківщини, не залишала уродженців Малоросії, коли вони і залишали свою батьківщину. ...Українська мова в багатстві, витонченості і гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства і не бідна ажніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова , цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє ( місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й це може бути зайняте ніким і ...Але з українським словом починала боротьбу з самого-таки нашого дитинства друга течія... Перш за все скажу, що друга течія вдиралась в наше особисте життя ще, можна сказати, при самому нашому народженні, бо вже ж і самі наші наймення родинні давано нам на зразок... Міша, Баня, Варя, Єля...
Переклади святого Письма дозволені в Російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25 мільйоновому русько-українському народові, хоч він із московським ще й одновірний!
|