Помилка
ДАЄШ УКРАЇНІЗАЦІЮ! Друк
Borys
Написав Borys   
Четвер, 29 жовтня 2009, 14:13
Петро ГНИДА,
м. Львів

— Хто поміж вами українці, піднесіть руку догори! — Піднеслося не більше трьохсот рук.
— Малороси! Піднесіть руки! — Піднесло руки майже половина присутніх.
—  Хахли! Піднесіть руки! — Знов піднесла руки добра третина.
— Українці, малороси і хахли! Всі разом піднесіть руки!
Це звернення Юрка Тютюнника до солдатів-українців у Криму на початку 1917 року. Так починалась Україна, точніше, її відродження, усвідомлення її мешканців себе окремим народом, нацією. І я вже давно не дивуюсь із такого приємного періоду в українській історії як українізація, яку проводили в УСРР націонал-комуністи.
Перечитуючи твори заборонених колись письменників, ловлю себе на думці, як це прекрасно, коли всіх державних службовців змушували вчити українську мову і перш, ніж приступити до виконання своїх обов’язків, треба було скласти обов’язковий, іспит на її знання. Ось бачу, як сидить у президії зукраїнізований більшовик, а навпроти нього огрядний службовець — єврей чи росіянин, учорашній монархіст, що при слові “Україна” завжди лаявся і плювався, й силкується перекласти українською бодай одне речення з “Капіталу” Маркса.
Уявити таке сьогодні важко. Хвиля того сміття і шумовиння, якого так і не вдалося загребти 91-го, вже зараз кричить про “насільствєнную українізацію”. Хоч, як на мене, достатньо політичної волі й відповідальності, щоб уже через деякий час чиновники перейшли на державну. Щоб оті вчорашні недоукраїнці й малороси відчули, що живуть саме в Українській державі, а не в якійсь там малоросійській губернії.
Що означає українізація держави? Це передусім дотримання Конституції України. Коли деякі політичні діячі прикриваються Основним Законом, із найвищих трибун ллючи бруд чужинецькою мовою, — то це лицемірство. Політик, що клянеться на Конституції, порушуючи одну з найважливіших її статей, — брехун і хам.
Після 24 серпня 1991 року були всі шанси створення саме української національної держави. Кажу національної за змістом, а не за формою, бо Конституція України,  прийнята, як відомо, на основі Декларації про державну незалежність, передбачає створення саме української держави Україна, тобто держави національного змісту. Звісно, з перемогою на президентських виборах номенклатурного кандидата не варто було сподіватись на побудову держави європейського типу. Ті, що ще вчора зі страху ховалися по кущах, стали рівноправними учасниками на політичній шахівниці України. Замість того, щоб заборонити всілякого роду антидержавні й антиукраїнські вияви, нова ліберальна влада пасивністю лише сприяла їхньому розвиткові й розмноженню. Нова надія, новий виток української справи вибухнув 2004 року, коли гаслами помаранчевої революції були громадянські й національні. Але що було далі, дуже добре відомо.
За економічними негараздами влада абсолютно відвернулась від таких засадничих умов розбудови держави як національне відродження. Українізацію нині вважають мало не лайкою. А варто було створити міністерство національного відродження чи спромогтися бодай на постанову Кабінету Міністрів про українізацію (чи “коренізацію”), що ґрунтувалась би на 10 статті Конституції.
Здавалося б, за створенням державою умов для всебічного розвитку національних меншин із порядку денного зникло питання про всебічний розвиток та відродження власне української нації — корінної, титульної. Бо якщо цього не відбудеться, постає логічне питання: для кого створено цю державу? Якщо не для етнічних українців, то шкода й заходу. Ідеться про те, що держава не виконує однієї з перших і природних функцій, а саме — сприяння всебічному розвитку власної нації. Бо дуже просто можна відповісти у цій ситуації на псевдогромадянські вислови окремих діячів простим і, як на мене, для нас проблематичним філософським запитанням: для кого ця держава і навіщо вона? Якщо лише задля задоволення питомих потреб громадян, то 1991 року її можна було б і не створювати, достатньо переформатувати СРСР.
Друге питання стосується так званих докторів політичного клонування. У нас в Основному Законі записано, що Український народ — це громадяни України всіх національностей. І на моє переконання, цей термін, відповідно до нинішніх реалій, сформульовано влучно. Інша річ, коли йдеться про крутійство на політичному рівні.
Поняття національності, коли відповідна графа зникла з паспортів громадян України, не існує. Більш того, із цього питання створюють таку собі матрьошку, коли всіх громадян, незалежно від національності, мови, кольору шкіри, звели до єдиного поняття Український народ. Але коли на рівні окремих політиків та політологів ідеться про таке вкрай неоднозначне поняття як політична нація, то тут уже, як кажуть, приїхали. Виходить, що Український народ поділяється  передусім на українську націю, яка і творить, як титульна, його ядро, й інші нації. Потому, виходить (навіть з уст Президента Ющенка неодноразово звучали такі інтонації), українська нація і у свою чергу теж поділяється на різні нації й народності, які заселяють Україну. Тільки нація в даному випадку іменується “політичною”. Корінна ж людність, власне українці, зводяться до, здавалось би, вузькоетнічного прошарку “національно стурбованих” громадян.
Ця тенденція, вважаю, вкрай небезпечна. Мало того, вона антиконституційна, ставить під сумнів саме існування України як держави Української. Тут, як на мене, спрацьовує совковий, меншовартісний момент, коли все українське вважали неперспективним. Але ж українська нація становить близько 80 відстотків загального населення України, отже, питання про вузькість риторичне.
Отже, українізація — це дотримання законодавства. Тут навіть проблема не в законах. Якби чинні закони виконували, то проблем на 80—90 % поменшало б. Якби всі, хто перебуває на державній службі (від найвищих осіб аж до найдрібнішого держслужбовця десь у районі), розмовляли, принаймні в робочий час, мовою держави, якій служать, то не перекручувалася б Конституція, і держава, в свою чергу, не втрачала б свого змісту.
Отже, все впирається в політичну волю окремих (чи всіх) державних діячів сучасної України. Бо ж не може міністр сказати, що, відповідно до закону й Конституції, наказує всім спілкуватися державною мовою. Хто ж це робитиме — російськомовні, чи принаймні двомовні (залежно від реґіону) міністри?! Усі заплющують очі на те, що окремі члени уряду зовсім не володіють державною мовою. Ось де затяті захисники Основного Закону могли б себе виявити.
А що гарант? Коли Ющенко прийшов до влади, я щиро вірив, що станеться кадрова революція, де всі державні посади, особливо на сході й півдні, обіймуть національно свідомі люди. Де там! Єдиний раз, якщо не помиляюсь, Президент звернувся до голів облдержадміністрацій, вочевидь, не надто переконливо, усім спілкуватися державною мовою.
В європейських державах національне відродження, й у мовному розумінні, набирало обертів з армії, освіти й телебачення. У нашому війську, де, здавалося б, мала бути кузня патріотизму, бракує національного виховання.
Українські визвольні змагання, бодай у національному питанні, не завершені. Хто може гарантувати нині мовні й культурні права українця у будь-якому куточку Української держави? А ніхто! Голови державних адміністрацій, на відміну від голів територіальних громад, мали б дбати насамперед про права українців, а не сприяти від імені Української держави зросійщенню всіх галузей.
Під час Другої світової війни були популярними таблички з написом “nur fur deutsche”, тобто лише для німців. Щось схоже можна спостерігати і тепер: актуальний напис не для українців. Хто відповідатиме за злочини проти українців, які відбуваються, хоч як парадоксально це  звучить, в Україні? Можливо, ці злочини не мають активного характеру, але пасивність у даному разі дорівнює заміру в невиконанні законів і порушенні засад Української держави.
Гадаю, настав час ввести відповідальність за порушення мовного законодавства — аж до позбавлення волі.
Важлива у цьому питанні громадянська позиція. Якби за кожен зухвалий виступ чи недотримання мовного законодавства високі чиновники відповідали, і кожне недержавне слівце такого “дядька отечества чужого” брали б під приціл засоби масової інформації, то справа, на моє переконання, зрушила б із мертвої точки.
Тож на прикрість злободенними залишаються слова Шевченка:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??