Як відомо, обманювати довгий час велику кількість людей неможливо. Тож правда про більшовицький геноцид українців 1933 року, незважаючи на всі інформаційні перешкоди, торує нелегкий шлях до громадян України.
Ось чому книга Ірини Магрицької “Врятована пам’ять” має велике значення для нас — луганців та мешканців області. Серед наших земляків сьогодні вважають Голодомор геноцидом української нації, за спостереженнями автора цих рядків, не більше 20 % людей. Але вони мають значно активнішу громадянську позицію, ніж та абсолютна більшість, що думає інакше. Про це свідчить той факт, що 2006 року під час інтерактивного опитування на Луганському обласному телебаченні саме з цього питання Голодомор геноцидом назвали 51,2 % телеглядачів.
Переважна ж більшість їх вважає, що голод тоді був на всій території СРСР і від нього постраждали всі його народи. Є й такі, хто згоден з тим, що геноцид українців був, але на Донбасі його все-таки не було.
Саме на цих мешканців Луганщини й розрахована книга кавалера Ордена княгині Ольги Ірини Василівни Магрицької. Бо в ній на великому фактологічному матеріалі доведено, що саме в нас, на Слобожанщині, Голодомор-33 зібрав свій найжахливіший урожай смерті в Україні. Хочеться сподіватися, що серед читацької аудиторії буде більше наших юних співгромадян, яким для сприйняття історичної правди не треба ламати власні хибні стереотипи щодо нашого минулого.
Олександр КРАМАРЕНКО,
журналіст
Стариков Микола Микитович, 1922 року народження:
Наша хата була біля кладовища, тож надивився на страх Божий… Було, везуть покійника, а то й двох на возику, або несуть на ряднині, а вже пізніше возили і гарбами, і в купи складали, бо в людей сил не було ями копати.
Наш колгосп носив ім’я Єжова. Активісти люті були, все в людей позабирали, то і померло найбільше на нашому крайку. І в колгосп заганяли…
Жив навпроти нас дядько Гарасим — мудрий, авторитетний чоловік, його дружина була моєю хрещеною матір’ю. Прийшли записувати в колгосп, тітка Федора записалася, а він — ні. Каже: “Не до душі мені ця затія…”
Через кілька днів жінка пішла на роботу в колгосп, а він удома порався. Під’їхали вершники, наказали йому йти до колодязя. Там почали бити. Б’ють, потім відро води на голову виллють та ще б’ють. Рачки поліз він до своєї хати. А ввечері прибігла до нас тітка Федора, плаче: “Гарасим зачинився в хаті й не відчиняє…” Пішли наш батько, зняли двері, а він підігнув коліна, скрутився від болю на лежанці та й захолов.
А про дядька Івана Рибалку розповідали…
Зібрали всіх тих, хто не хотів іти в колгосп, у сільраду. Виходить присланий і вигукує: “Рибаль-цов!” А дядько Іван був веселої вдачі чоловік: “Дозвольте вас поправити: прадід мій — Рибалка, дід мій — Рибалка, і я теж — Рибалка”. — “Вижу, ты, парень, горд, как орел, весел, как соловей”, — зло сказав уповноважений. Через півгодини вийшов з кабінету зігнутий дядько Іван, витер кров на губах і каже: “Не Рибалка я вже, а Рибальцов, піду в колгосп записуватися”.
Дедалі більше вірю в те, що голодовка була спланована, і колективізація перед нею теж. У колгоспі легше забрати в людей усе, а голодом та роботою виморити.
Привезли просто з поля мертвих колгоспників, а серед них Іван Меженський, батько Марії Гаврилівської, ще живий, проситься: “Не кидайте мене в яму, я ще живий”.
Тесть Гордій Макарович Меженський з поля додому дійшов, присів на порозі й помер. А діти — Меланка і Віра — в колгоспних яслах з голоду померли…
Записала В. Аннусова 2000 р. Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти" №23
|
