Народився я 1926 року. Дитинство і юність минули у перетвореному тодішньою радянською владою на колгосп селі Ходаки Коростенського району Житомирської області. Бідували ми тоді постійно, жили впроголодь. Чужа ненаситна імперська держава величезними плановими, вважай безплатними, продовольчими завданнями вигрібала з колгоспів майже все, нерідко не залишаючи і по сто грамів зерна на трудодень колгоспникам. Крім цього, кожен селянин повинен був сплачувати ще й 18 різновидів податків за власне господарювання і майно на наданій присадибній півгектарній ділянці. Стало жити гірше, ніж у царській Росії за кріпосного права. Адже тоді податки сплачував лише поміщик, та й кріпацький мінімум робочих днів був набагато менший за колгоспний. Гірше навіть, як під час німецько-фашистської окупації, від якої не спромоглася захистити українців радянська імперія. Німецькі окупанти, примушуючи переважно безплатно працювати українських жінок у залишених недоторканними радянських колгоспах, все-таки не обкладали податками за господарювання селян на присадибних ділянках.
Тож за вік довелося натерпітися всього, та найнужденнішим був 1933 рік. Я тоді був ще малим пастушком, не все розумів з того, що відбувалося в Україні, та той страшний голод закарбувався у пам’яті назавжди. Голодували всі односельці, таке становище було і в сусідніх селах нашого району, які я знав. Голодувала тоді вся Україна, найбільше вимерло людей у селах. На Поліссі, де селяни рятувалися дикими рослинами і полюванням, голод був трохи слабший. У степових східних і південних областях України та Кубані голодний мор винищував українців цілими селами і районами. У ці вимерлі села на місце українців за плановими рознарядками з Росії завозили росіян на постійне проживання цілими потягами.
 Усе це було не в результаті недороду в Україні через несприятливі начебто того року погодні умови, а відповідно до російсько-імперської стратегії. Пізніше, 18 травня 1944 року, згідно з такими самими російсько-імперськими етно-експансіоністськими планами, за наказом імперії за добу виселили з Криму начебто за співробітництво з німецько-фашистськими окупантами весь кримсько-татарський народ, а на його місце завезли росіян. Після Другої світової війни московські правителі планували так вчинити з усім українським народом. Від такої долі українців врятували їхня багатомільйонна чисельність та меркантильні розрахунки імперії: ким замінити українських хліборобів?
У містах, правда, 1933 року було трохи краще. Робітникам видавали продовольчі пайки. Селянам паспортів не видавали, а без них у місті на роботу не приймали.
Війська, міліція, енкаведисти перекривали всі шляхи виїзду людей з голодуючої України. Ми змушені були вмирати у резервації за рішенням керівників чужинської держави. Адже свою державу, яка змогла б нас захистити, тоді вже втратили. Тому правильно тепер історики називають усе те геноцидом українців, тобто нищенням чужоземною державою українців лише за те, що вони українці, що хотіли жити по-українськи.
Здійснили геноцид конкретні державні посадовці за конкретною колоніальною програмою московсько-імперських правителів за допомогою місцевих посіпак, так званих комнезамів (комітетів незаможних селян), точніше, нехлюїв і ледарів, нероб, які раптово, як співали у їхньому інтернаціональному гімні, “були нічим, та стали всім”. Ці призначені радянською владою мародери-грабіжники вигрібали з хат і селянських дворів усе їстівне. Вони ходили з довгими залізними шпичаками, якими штрикали в копиці сіна, соломи, стріхи, бо в куликах, мовляв, могли бути заховані вузлики зерна чи квасолі. Штрикали у хлівах, у гною, на городах, забирали все, що бачили чи знаходили. Не знали ні совісті, ні людяності, ні жалю до людського горя, прирікали людей на голодну смерть.
Як колись опричники улюбленого Сталіним російського царя Івана Грозного, ця так звана “червона мітла совєцької власті” вимітала всі продукти харчування з двору селянина. З червоними зірками на кашкетах і більшовицьким гонором вони у пошуках зерна зривали у хатах односельчан підлогу, розбирали стіни комірчин. Бачте, їм було мало, що перед цим вони вже забрали в комуни весь селянський сільгоспреманент, тяглову силу.
Щоб вижити, люди вживали в їжу молоде листя вишні, цвіт і листя липи, подібне до проса насіння осоки, квітки акації, шморгали суцвіття лісового вересу, лободу, знайдені в лісі в торішньому листі сухі грушки, кислички, жолуді, гриби. Все це сушили і товкли у ступі на борошно, з якого й випікали коржики. Якщо знаходили трохи справжнього борошна, то додавали його в цю суміш, і тоді ті порохняві “коржики” майже можна було їсти. Споживали корінці різних рослин, дикого часнику. Як солодощі вживали мізгу — світлу березову підкірку, яку зішкрібали ножиком у посудину. Від цієї їжі судомило, була вона несмачною, гіркою, але силувано їли все це, щоб хоч якось притлумити спазми голодного шлунка.
Ми, хлопчаки, рятувалися від голоду, вишукуючи на деревах гнізда ворон, сорок, шпаків та інших пташок, збирали яйця, голопузих пташенят, приносили їх додому, де мати вичиняла і варила з них юшку. М’ясо зрідка впійманих чи вбитих пташок було великим делікатесом. Їли рибу, в’юнів, жабів. Юшка з них мала жирний навар, була занадто калорійною для виснаженої людини. Тому споживали її потроху, обережно. Але частіше на це мало звертали увагу.
Голодна людина не дуже задумувалася про можливу шкоду своєму здоров’ю, часто втрачала людську гідність і мораль. Заморене голодом людське тіло обсідали воші, хвороби, а душу — байдужість. Дійшовши до краю, голодні залишали опухлих вмираючих дітей, братів, сестер, батьків і йшли світ за очі у пошуках їжі. Дорогою вмирали біля осель у сусідніх селах чи містах. Ніхто їх не рятував. За вказівкою комуністичних правителів їх потрібно було якнайшвидше прибирати з людних місць, щоб не мозолили очей.
У нашому селі жило тоді чимало євреїв. Але коли почався Голодомор, майже всі вони переїхали до Коростеня, Києва та інших міст. У Ходаках залишилося шість єврейських сімей, їм з Коростеня двічі на тиждень привозили продовольчі пайки. Євреї часто приходили до українців і просили за склянку борошна чи крупів пополоти їхні грядки, нарубати дров тощо. Хлопчаки за цукерку складали дрова, працювали в господарстві.
У нашій сім’ї тоді двоє дітей померло від голоду. Мені вдалося вижити, бо ми з батьком якимось чином пробралися у Білорусію по продукти. Там, за Прип’яттю, голоду не було. Можна було на речі виміняти харчі. Збираючись у дорогу, батько сказав моїй матері Парасці, що бере мене з собою, щоб врятувати від голодної смерті. Для обміну на продукти мати віддала навіть свою весільну хустку. Це була сімейна реліквія, яку забороняли продавати, позичати, бо це віщувало горе сім’ї.
Поїздом до Овруча, а потім пішки ми з батьком потрапили в Білорусію. Там, на мій тодішній дитячий подив, голоду не було. У деяких дворах білорусів батько просив, щоб погодували хоч би дитину. На це казали: “А шо дасі?” Іноді давали мені дещицю, і я відразу ж з’їдав, хоч знав, що голодній людині, якщо вже трапилися харчі, треба їсти їх потроху, бо можна померти від раптового “переїдання”. Так я “об’ївся”. Тож коли ми з татом поверталися з Білорусії з харчами, в дорозі мені стало зле, живіт розпух, я задихався, ноги підламувалися. Я приліг на бік, бо сидіти не міг.
Від безпорадності тато мало не плакав. Адже сам ледве ноги переставляв, а тут потрібно ще з харчами в клунках для всієї сім’ї та хворою дитиною дістатися залізничної станції. Тато став переносити по черзі вперед то мене, то клунки з харчами аж до самої залізниці. Далі не пам’ятаю. Від болю, мабуть, знепритомнів, потім заснув. До пам’яті прийшов уже у поїзді перед самим Коростенем.
Хочеться, щоб мої страхітливі спогади на схилі віку стали уроком для нащадків, щоб вони зміцнювали українську державність, не допускали до влади в Україні чужоземців і компартійних невігласів. Лише патріоти українського народу утвердять українську державну націю, збережуть духовність, мову і культуру, відстоюватимуть гідність і національні економічні інтереси. Шануймо, українці, одне одного, бо ми цього варті.

Підготував матеріал
Леонід КЛИМЧУК,
голова Коростенської організації
ВУТ “Просвіта” ім.Тараса Шевченка

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти"