В Українському інституті національної пам’яті відбулася прес-конференція “Голод і Голодомор в українській та російській інтерпретаціях”.
У прес-конференції взяли участь академік НАН України, в. о. голови Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський, доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, професор Владислав Верстюк.

Учасники прес-конференції цілком позитивно оцінили факт оприлюднення, але наголосили, що це свідчить передусім про політичний характер акції, бо на сайті не знайшлося місця постанові ЦК ВКП(б) СРСР та РНК СРСР “Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області” від 14 грудня 1932 року, де чітко простежується зв’язок у діях тоталітарного режиму між хлібозаготівлями і нищенням українського національного руху. Також не розміщено й постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 1 січня 1933 року про хлібозаготівлі в Україні, яка фактично санкціонувала масові обшуки в українських селян нібито прихованого хліба, а насправді сприяла здійсненню так званих “натуральних штрафів”, коли в селах не залишалося в хатах ні крихти їжі, вилучали всі харчі. Не знайшлось місця і директиві ЦК ВКП(б) СРСР та РНК СРСР від 22 січня 1933 року, якою забороняли виїзд українських селян за межі України.
Усе це, на жаль, свідчить про певну тенденційність добору документів, значну частину яких надано фраґментарно.
Провідні українські історики констатували, що в такому доборі документів основна мета публікації — намагання заперечити зумисний і спланований характер Голодомору, але навіть такий підхід наших московських колег не може приховати правди.
Зокрема основна увага в оприлюднених документах зосереджується на організації нібито допомоги голодуючому населенню України. Насправді 1933 року після того, як з України почала надходити інформація про смертність від голоду, що набувала масового характеру, й у зв’язку з ризиком зриву весняної посівної кампанії, тоталітарний режим змушений був вживати певних заходів. Проте й ці заходи стали одним з елементів репресивної політики режиму.
Про це, зокрема, свідчать і документи на сайті. Так, наприклад, 6 лютого Політбюро дозволило відпустити Дніпропетровському та Одеському облвиконкомам по 200 тонн жита для потреб робітників радгоспів МТ і колгоспного партійного і безпартійного активу. Така сама норма міститься і в наступних документах щодо відпуску зерна для України. Тобто тоталітарний режим, забравши всі харчі в українських селян, допомогу пропонує лише активу.
Одним із виявів використання допомоги як репресивного заходу стала організація харчування голодуючих через колгоспи. Тобто їжу могли отримати лише ті, хто працював у колгоспі. Одноосібники, а також ті колгоспники та їхні діти, що лежали опухлі від голоду і не мали сил вийти на роботу в поле, були приречені на голодну смерть.
Результатом допомоги став пік смертності від голоду в березні—травні 1933 року, тоді, коли Україна нібито отримувала продовольчу допомогу.
Підсумовуючи прес-конференцію, академік І. Юхновський подякував російським колегам за публікацію матеріалів, що стосуються Голодомору, наголосивши, що деяких з них українська сторона ще не має. Водночас він висловив жаль із приводу перетворення російськими чиновниками загалом позитивного факту оприлюднення раніше закритих документів на політичну акцію, спрямовану проти намагань українських вчених відновити історичну правду й назвати винних у злочинах проти людства й людяності. “Ми ніколи не опустимося до того, щоб звинувачувати в геноциді українців російський народ, — сказав І. Юхновський, — але ми хотіли б достеменно з’ясувати причини й природу тих злочинів, покарати винних і надати вичерпну оцінку тим страхіттям, до яких призвела комуністична ідеологія та її конкретні представники”.