5 листопада 1932 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило створення в кожній області не менше 5—10 додаткових роз’їзних сесій нарсуду для “швидкого” розгляду судових справ у кожному районі з широким висвітленням їхньої діяльності у пресі. ЦК зобов’язав обкоми партії через кожних п’ять днів інформувати про хід хлібозаготівлі. Колгоспам категорично забороняли видавати будь-які аванси.
18 листопада вийшла нова постанова Політбюро ЦК КП(б)У щодо посилення в деяких областях куркульського терору, хоч з України всіх куркулів вивезли в 1930—1931 рр. ЦК КП(б)У доручив Косіору й Роденсу розробити найближчим часом “спеціальний оперативний план ліквідації основних куркульських і петлюрівських контрреволюційних гнізд”. ДПУ давали конкретне завдання заарештувати принаймні 300 колгоспних рахівників і бухгалтерів, які начебто зривали план хлібоздачі й були причетні до розбазарювання колгоспного збіжжя. За умов голоду ЦК напучував парторганізації шукати “виступи куркулів” у розкраданні, фальшивій звітності, обмані пролетарської держави й колгоспу; закликав колгоспників таврувати ганьбою цих людей як куркульських агентів і класових ворогів. Для розправи над селянами створювали “трійки”, до яких входили перші секретарі обкомів, начальники ДПУ й облпрокуратури. Не відставали від центру й обласні органи влади, щоб вплинути на хлібороба, примусити його спорожнити від зерна навіть кукурудзи, гороху тощо глечики, горщики і за рахунок цього будь-що виконати план хлібоздачі.
Ухвалена 20 листопада 1932 р. під шаленим тиском В. Молотова постанова Раднаркому України “Про заходи до посилення хлібозаготівель”, яка передбачала застосування “натуральних штрафів” до тих колгоспників, які заборгували хлібозаготівлі, але не мали збіжжя для розрахунків з державою, відкрила шлях свавіллю. В усіх місцевостях України, крім прикордонних, посилилися подвірні обшуки з конфіскацією не лише хліба, а й будь-яких запасів їжі: картоплі, круп, пшона, гороху, квасолі, кукурудзи, буряків, огірків, сухарів, сала, солінь і навіть сухофруктів. До колгоспів, які незадовільно виконували хлібозаготівлю, застосовували надзвичайні заходи, припиняли видачу натуральних авансів на вироблені трудодні, згортали громадське харчування, вилучали насіннєві фонди. Цілі райони, села, колгоспи вписували на так звані чорні дошки за невиконання хлібозаготівлі. З них стягували всю заборгованість, забороняли будь-яку торгівлю, не видавали кредитів і платежів, з крамниць вилучали всі товари, припиняли підвіз нових.
Конфіскацію продовольства у селян, що їх сталінська політика “великого стрибка” поставила в такі умови господарювання, за яких не лише державі, а й власній родині годі було забезпечити шматок хліба, подавали як покарання за “куркульський саботаж”, опір хлібозаготівлям. Не маючи жодного стосунку до поповнення державних запасів збіжжя, вона була каральною акцією, спрямованою проти сільського населення, незалежно від національності, зокрема греків, болгар, євреїв тощо.
Скрізь шаленів терор. Заарештовували, судили, кидали до в’язниць, розстрілювали, висилали за межі республіки “злісних боржників перед державою”: голів колгоспів, рахівників, бригадирів, комірників, сільських активістів.
Вдаючись до каральних заходів, молотовська комісія додатково заготовила в селянському секторі, разом із колгоспами, радгоспами й одноосібними господарствами, 104,6 млн пудів хліба. Загальна ж кількість збіжжя, вилученого державою в Україні з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн пудів. І хоч комісія вивезла з республіки чи не всі запаси зерна, їй не вдалося виконати хлібозаготівельного плану, який передбачав засипати в державні засіки 282 млн пудів.
Українські селяни із сумом зустрічали новий 1933 рік. Голодна смерть ходила від хати до хати, а слідом за нею поспішали буксирні бригади, вимагаючи продрозверстку, хлібозаготівлю.
1 січня Й. Сталін привітав українців із Новим роком. А наступного дня надійшла директива про затвердження плану хлібоздачі на січень 1933 р. До кінця місяця Україна повинна була здати державі 62,5 млн пудів збіжжя. Сталінське керівництво, якому не протидіяли республіканські органи влади, продовжувало грабувати українського селянина, неминуче прирікаючи його на голодну смерть.
На початок 1933 р. в Україні майже не залишилося запасів збіжжя. Зимові хлібозаготівлі, як і попереднього року, позбавили людей останнього шматка хліба.
19 січня 1933 р. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили спільну постанову “Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами”, відповідно до якої селяни мали здавати зерно першого обмолоту за державними цінами протягом липня—грудня 1933 р. Запровадили погектарну норму хлібоздачі; дозволяли й торгівлю збіжжям, але лише після виконання хлібозаготівель і утворення насіннєвих фондів. Ці зміни в хлібозаготівельній політиці партії мали стимулювати зацікавленість селян у результатах праці: мовляв, після виконання встановленого хлібоподатку вони зможуть розпоряджатися частиною врожаю на власний розсуд. Але до нового хліба ще треба було дожити, бо продовольчі запаси в більшості сільських місцевостей України, зокрема на Полтавщині, Київщині, Вінниччині, Дніпропетровщині остаточно вичерпалися.
Якщо зимові хлібозаготівлі 1931—1932 років призвели до голодування значної частини селянства у різних районах України, то результатом тотальної конфіскації їстівних припасів узимку 1932—1933 рр. став страхітливий Голодомор, від якого, за далеко не повними даними, загинуло близько 8 млн осіб.
А сталінські “трубадури” шукали у пеклі раю. Періодична преса, безтямно замовчуючи голод, заповзято пропагувала колгоспний лад, захоплено вихваляла життя селянина, прославляла тирана. Й. Сталін себе підносив, у бундючній позареальній доповіді про підсумки першої п’ятирічки на об’єднаному пленумі ЦК ВКП(б) у січні 1933 р. жодним словом не обмовився про лютий голод. Навпаки, стверджував, що добробут робітників і селян неухильно зростає, а їхнє життя стає дедалі радіснішим і щасливішим. У трагічні місяці, коли конали сотні тисяч українців, Й. Сталін визнав лише “харчові труднощі в ряді колгоспів”. А в промові на організованому 19 лютого 1933 р. партапаратом Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників він цинічно заявив прибулим до Москви представникам місцевостей, що голодували: “У будь-якому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років з 15–20 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою забавкою”.
На лютневому 1933 року пленумі Компартії України у час, коли голод ще можна було зупинити, ніхто з промовців не вдарив на сполох, навпаки, продовжували розмови про хлібозаготівлю. Тож боротьба з голодом не сягнула державного рівня. Щоправда, не всі представники влади відвернулися від народної біди. Деякі сільради, колгоспи, органи народної освіти, охорони здоров’я намагалися надати хоч якусь допомогу, і насамперед дітям.
Смертність від голоду була вже першого місяця діяльності молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Люди вмирали сім’ями, селами, реґіонами. Натовпи опухлих, обдертих, затурканих горем годувальників Європи бродили рідною землею в пошуках якої-небудь їжі. В усіх районах України органи ДПУ реєстрували численні випадки людоїдства й трупоїдства.

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти"